До 150-річчя від дня народження німецького майстра епічного жанру, лауреата Нобелівської премії з літератури Томаса Мана (1875-1955) абонемент відділу літератури іноземними мовами імені Омеляна Масляка пропонує зацікавленому користувачеві книгозбірні фондові оригінальні та перекладні видання мовами світу. Експозиція має обмежений формат, тому запрошуємо до детальнішого огляду спадщини і критичних матеріалів сектора абонементу. Книги видаються читачам для домашнього користування на термін одного місяця, при потребі цей термін можна продовжувати. Запрошуємо до читання!

Уже в ранніх творах Томаса Манна викарбувалися дві тенденції, які визначили проблематику й поетику всієї його творчості. Це, по-перше, настанова на успадкування здобутків класичної літератури XIX століття і друга тенденція полягала в наслідуванні модерної доби, основою для чого стали творчості двох інших німецьких письменників і філософів — Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше. Значний вплив на письменника справили й традиції інших національних літератур XIX ст. Багато чого він навчився у французьких натуралістів — братів Гонкурів, Еміля Золя. Часто класичні джерела, філософські праці, алюзії на які розміщуються у творах Манна, розглянуті іронічно, нерідко навіть комічно. Прагненням письменника було не просто мати інтелектуальне підґрунтя, але стати незалежним від спадщини романтизму й класицизму. Не прийняв він до кінця й обіцяний рай модернізму. Тому проза Т. Манна знаходиться в літературному «межичассі» — вона є цілком самостійною у запереченні усієї іншої літератури. Втім, як і будь-яка книга, вона, за виразом американського прозаїка та драматурга, сучасного класика, лауреата однієї із найпрестижніших нагород у галузі літератури, журналістики, музики та театру в США, заснована видавцем і родоначальником жанру «жовтої (бульварної) преси» Джозефом Пулітцером, Пулітцерівської премії (2007) Кормака Маккарті, як і всі книги, «зроблена з інших книг», тому заледве чи й має цінність окремо від них.

Настанова митця на «наслідування» життя інколи призводила до курйозів, ба й навіть скандалів. Неодноразово знаходилися люди, які, «впізнавши» себе у маннівських творах, обурювалися чи ображалися. Один із найяскравіших випадків трапився зі знаменитим австрійським композитором Арнольдом Шенбергом. Довідавшись, що описані у романі «Доктор Фаустус» новації у музичній творчості головного героя надто прозоро перегукуються з його власним мистецтвом, А.Шенберг був розлючений використанням його творчості без посилання на джерело. Не допомогла навіть прикінцева приписка, яка визнавала авторство Шенберга на теорію серійної техніки в музиці.

Однак з боку Т. Манна такі художні «вправи» у жодному разі не були продиктовані бажанням фотографічно копіювати дійсність. Під поверхневу «реалістичність» подій та образів у його творах здебільшого підводився символічний підтекст, збагачений тонко розробленою системою лейтмотивів. На рівні художньої форми це відрізняло його твори від спадщини відомих реалістів XIX ст. Відрізняла їх і зовсім інша проблематика, яка концентрувалася навколо питань мистецтва, культури, відторгнення особистості, духовного життя європейця за умов кризи гуманізму, тобто відповідала духові модерністської доби.

І ще одне вирізняло талант Томаса від таланту його брата: у першого тема самотності звучала сильніше: якщо Генріх у особистому житті зіштовхнувся лише із проблемою пошуку гідної жінки, то гомосексуальні нахили Томаса спричиняли значно сильніше відчуття відчуження з боку традиційного суспільства. Можливо, почасти це й було причиною охолодження стосунків між братами: Генріх відчував, що літературна майстерність Томаса чи не перевищувала його власну, але проблеми, які ставились у творчості брата, часто не були йому близькі.

Щоденники Манна розкривають його боротьбу з власними гомосексуальними нахилами. Його потяг до чоловіків часто знаходить відображення в його творах, до прикладу в новелі «Смерть у Венеції» (Der Tod in Venedig, 1912), описана одержимість літнього Ашенбаха 14-річним польським хлопчиком Тадзіо.

Українською мовою твори Томаса Манна перекладав Євген Попович, київське видавництво «Дніпро» зазвичай не подавало імен перекладачів.