В понеділок у великій читальній залі знову зійшлися слухачі, зацікавлені в популяризації здобутків нашої культури. Зокрема й тих, яким усе своє життя присвятив Борис Григорович Возницький. Іван Сварник розповів про своє тривале (з 1975 р.) знайомство з директором Львівської галереї мистецтв. Свою розповідь частково базував на книзі «Собор Бориса Возницького» (Львів, 2019), що містить особисті спогади музейника, численні світлини, думки відомих сучасників Бориса Григоровича. Щодо споминів, то, на думку оповідача, найцікавішою і найменш відомою для багатьох є частина, присвячена дитинству і юності Возницького. Вони пов’язані з волинським селом Ульбарів, де він народився 1926 року, з поблизьким Дубном, де вчився в гімназії. Борис виховувався у свідомій українській родині, підлітком став членом антигітлерівського підпілля. Однак командир підлітка виявився мудрою людиною і врятував його від майже неминучої смерті в 1944 р., не дозволивши йти в діючу сотню УПА. Однак у Червону Армію хлопця все одно забрали. До того ж у штрафну роту. Йому пощастило дивом вціліти в запеклих і кривавих боях у Східній Прусії. Отож війну згадував як нелюдське й жорстоке випробовування, не бачив у ній жодного героїзму. Художню освіту демобілізований солдат здобув у Львові, в училищі прикладного мистецтва (серед його наставників був В. Овсійчук), працював у Винниках учителем малювання. У Винниках майбутній корифей музейної справи створив свій перший музей. А водночас навчався у Ленінградській академії мистецтв.

2 лютого у відділі мистецької літератури відбулася літературно-музична подорож «Музичний символ України та нашого національного буття» до 185-річчя від дня народження Павла Чубинського (1839-1884), українського фольклориста, етнографа, поета, автора слів Гімну України, юриста активного діяча українського національного руху на Правобережній Україні. Розпочала захід завідувачка відділу мистецької літератури Надія Письменна, яка ознайомила користувачів з біографією митця.

З юності П. Чубинський захоплювався вивченням народного побуту, звичаїв, фольклору, обожнював поезію Шевченка, почав писати вірші і записувати народні пісні. У вересні 1862 р. написав свій доленосний вірш «Ще не вмерла Україна», де прозвучали могутній заклик до боротьби за свободу і незалежність, гордість за своє минуле і віра в світле майбутнє.

29 січня в головній читальній залі відбулося продовження розмови про вулиці Львова. Продовження, бо екскурсоводи вже слухали кілька місяців тому розповідь про новітні перейменування вулиць у Львові. Натомість у понеділок почули про найдавніші назви вулиць, що походили з княжих часів. Це вул. Волинська – колишній Волинський шлях, пл. Старий Ринок, Глинянський тракт, вулиці Галицька, Городоцька, Любінська, Стрийська, Зелена. Безумовно, в старому Львові були вулиці св. Миколая, св. Теодора. Після забудови нинішньої пл. Ринок (очевидно, в кінці ХІІІ ст.) постали вул. Руська, Вірменська, Галицька, Татарська – згодом Краківська, Домініканська та ін.