1992 року, одночасно з вулицями Бандери, Єфремова, Коновальця, Левицького, Петлюри, Тарнавського, пл. Петрушевича у Львові з’явилася й вулиця Винниченка. Нею назвали колишню Радянську. Й не випадково. Саме Винниченка від 30-тих рр. ХХ ст. вважали «одним з ідеологів укр. бурж. націоналізму, керівником націоналістич. контрреволюції на Україні», а з 1920 «відвертим ворогом Рад. влади» (БСЭ. – Москва, 1971. – Т. 5: Вешин-Газли. – С. 77). В Українській літературній енциклопедії (К., 1990) про київський журнал «Дзвін», де співпрацювали Д. Донцов, Л. Юркевич, В. Левинський та В. Винниченко, сказано, що його видавці, «користуючись псевдомарксист. фразеологією, проповідували ідеї політичного сепаратизму». Про сепаратизм згадано невипадково: Володимир Винниченко від 1901 р., як студент, став членом Революційної української партії (Петлюра, Меленевський, Порш, Д. Антонович та ін.). Програму партії склав М. Міхновський. Вона вийшла у Львові як брошура «Самостійна Україна». РУП була першою політичною партією Наддніпрянщини, «колискою» інших партій, а її члени згодом боролися за незалежність України й творили нашу державність.

Винниченко народився 1880 р. в селі біля Єлисаветграда (нині Кропивницький) у звичайній селянсько-робітничій родині. Обдарованого учня вчителька порадила батькам віддати в гімназію. Далі Володя успішно вступив до Київського університету (юридичний ф-т), водночас активно займався політикою, почав писати оповідання. Перший твір «Сила і краса» надрукував журнал «Кіевская Старина». За революційну агітацію серед робітників Винниченка 1902 вперше заарештували, далі виключили з університету й вислали з Києва. Потім забрали до війська, однак боячись революційної агітації серед солдатів, постійно тримали в канцелярії саперного батальйону. Але і звідти він ночами вибирався в цивільному одязі й вів роботу з робітниками. Щоб уникнути наступного арешту, він нелегально переходить кордон з Галичиною. У Львові багато пише, видає революційні відозви, брошури для селян. 1903, при переправці революційних видань до Росії, його знову арештовують, півтора роки тримають у Київській фортеці. Тут він багато пише. На волю виходить внаслідок амністії під час першої «російської» революції 1905 р. РУП у цей час прийняла марксистську програму й була реорганізована в УСДРП. Винниченко став членом ЦК партії. Поразка революції змусила його 1905 знову тікати за кордон. У Львові він стає одним із керівників закордонного комітету РУП. Він протягом 1903-1905 рр. діяв на вул.. Курковій (Лисенка) 10, де разом жили В. Винниченко, Д. Антонович, Голицинські, П. Канівець, М. Меленевський, С. Петлюра. Тут відбулися й дві конференції РУП. У Львові виходили дві газети РУП «Селянин» (редакція – вул. Вірменська, 8) та «Праця» (вул. Коперника, 16). В обох редакціях працювали С. Петлюра, В. Винниченко й Д. Антонович. Згодом Винниченко був у Львові 1911, а протягом 1913-1914 працював, разом із Донцовим і Л. Юркевичем, у редакції журналу «Дзвін», що виходив у Києві. Завідував літературно-художнім відділом, публікував твори Лесі Українки, Васильченка, Олеся, Самійленка, Вороного, багато своїх творів. Очевидно, редакція діяла в помешканні Донцова (Куркова, 11), де часто бували Л. Юркевич, В. Левинський, письменники, митці, вчені.

Винниченко, як один з керівників української революції й нашої держави (голова першого уряду УНР, автор усіх 4 універсалі Центральної Ради), заслуговує на увічнення в Україні і Львові, тому дискусія про доречність вулиці Винниченка у Львові є безпідставною.