Подружжя Ігора й Ірини Калинців мало щасливу долю. Вони не загинули в совєтських тюрмах і таборах, як багато інших борців за Україну. Вони не просто дожили до незалежної Української держави, а й повною мірою доклалися до її становлення й утвердження, залищивши виразний відбиток своєї творчості, громадської й політичної діяльності не лише в нашому місті, а й у державі загалом.

Долю обох було закладено від народження. Ігор народився, можна сказати, ще за Польщі (9 липня 1939 р.) в Ходорові в учительській родині. Ірина вже за «перших совітів» - 6 грудня 1940 р. у Львові в робітничій родині. Їхня молодість проходила у складних умовах боротьби тоталітаризму з українським рухом опору – спочатку збройного, далі підпільного, й зародження дисидентського руху. Їх називали «поколінням пізнього шістдесятництва». Обоє навчалися на філологічному ф-ті Львівського університету (Ігор 1956-1961, Ірина 1959-1964), почали писати вірші, познайомилися у літстудії. 1961 вони одружилися. Ігор почав працювати в Обласному архіві, долучився до видання збірника «Леся Українка» (1966, спільно з Я. Дашкевичем, Г. Сизоненко, Л. Федоришином). Того ж року в Києві вийшла його перша збірка «Вогонь Купала». Однак значно частіше його публікували за кордоном. Ірина, після закінчення університету, працювала в Будинку народної творчості, вчителькою, бібліотекаркою, ткалею. Оскільки Ірина брала активну участь у громадському житті, зокрема в роботі Клубу творчої молоді «Пролісок» (1963-1965), поширенні самвидаву, її постійно звільняли з роботи. 1970 Калинці підписали протест проти повторно арешту В. Мороза, 1971 – проти руйнування могил УСС на Янівському цвинтарі. 1971 Ірина разом із В. Чорноволом доклалася до створення комітету захисту Ніни Строкатої. Закономірним підсумком цієї активності став арешт Ірини, що стався на поч. 1972 р. Ігора ж заарештували в серпні. Обох Калинців за «антирадянську діяльність» засудили на 6 років таборів і 3 заслання. Ігор був активним учасником табірних протестів і голодувань, став знаним борцем за права політв’язнів СРСР. Після ув’язнення подружжя добилося спільного заслання в Читинську обл. Тут Ігор, окрім роботи, впорядкував табірну поезію, а Ірина займалася історичними розвідками (про гунів, «Слово» та ін.).

1981 р. Калинці повернулися до Львова. Ігореві КДБ дозволив працювати бібліотекарем у бібліотеці Стефаника, а Ірина працювала секретаркою в Будинку вчених. В роки горбачовських реформ Калинці стали активними учасниками суспільно-політичних процесів, створили й видавали альманах «Євшан-зілля», брали активну участь у легалізації УГКЦ й поверненні їй собору св. Юра, Ірина долучилася до створення Товариства Лева, Товариства української мови ім. Шевченка. Завдяки подружжю було відновлено могили Б.-І. Антонича, О. Турянського, меморіал УСС. 1990-1994 Ігор був депутатом Львівської обласної ради, сприяв передачі Національному музеєві будівлі кол. музею Леніна. Ірина в 1990-1992 очолювала обласне управління освіти, домоглася радикальних змін в цій галузі – видання нових підручників, ліквідації в області російських шкіл, створення гімназій, ліцеїв. А протягом 1990-1994 представляла Галичину у ВР, брала участь у відновленні нашої державності. Згодом викладала в університеті, померла 2012 р. Ігор з 1992 р. керував Міжнародним центром (нині інститут) освіти, культури і зв’язків з діаспорою. Помер 28 червня 2025 року.