У понеділок, 11 серпня усі охочі могли взяти участь у лекції історика І. Сварника про митрополита Шептицького як охоронця пам’яток Галичини.

Як підкреслив науковець, Роман-Олександр-Марія граф Шептицький виріс і виховався в родині, яка не лише свято шанувала пам’ять про своїх славних предків – Шептицьких і Фредрів – але й усіляко дбала про розвиток культури та мистецтва. Майбутній митрополит отримав ґрунтовну освіту в Прилбичах від батька Івана й матерії Софії, в Кракові закінчив гімназію, у Вроцлаві університет. Заможність родини дозволила йому систематично ознайомитися зі світовим мистецтвом під час подорожей до Австрії, Італії, Греції. Він добре знав італійське й фламандське мистецтво, любив Рембрандта, Белліні, Джотто, фра Анджеліко, Рафаеля. Однак найбільше цінував давню українську ікону за її «коректність і делікатність рисунка, природність і гармонійність барв, стриманий колорит». Його захоплювала народна архітектура, творці якої «без олівця, паперу, без технічних шкіл, без ніякої помочі згори зуміли побудувати на цій українські землі такі чудові Божі храми». Кир Андрей уважав наше давнє мистецтво квінесенцією світової культури, яке поєднало традицію Візантії з духом Русі. Саме на цьому міцному фундаменті, на думку митрополита, слід будувати модерну культуру сучасної нації. Виявом цієї ідеї стало заснування Шептицьким 1905 р. Церковного (з 1910 Національного) музею у Львові. Його основою стали старовинні ікони, придбані меценатом в к. ХІХ ст. у с. Поляні біля Добромиля. Директором музею став відомий учений І. Свєнціцький, який на кошти митропоита організував систематичні експедиції на Бойківщину, Лемківщину, Гуцульщину. Агенти митрополита бували й у Росії, Білорусі, Польщі, купували в букіністів давні рукописи й стародруки. Національний музей збирав також портрети, гравюри, плани, старовинну зброю, церковні шати, скульптуру, свічники, писанки,мав історико-культурний, етнографічний відділи, архів і бібліотеку.Для розміщення великих збірок Шептицький придбав гарний будинок – палац Дуніковських. У 30-ті роки для фондів сучасного мистецтва збудували окрему будівлю позаду палацу. Збірки поповнилися творами Архипенка, Сосенка, Холодного, Сельських, Куриласа, Труша, Бойчука, Ковжуна, Караффи-Корбут та ін. З ініціативи І. Свєнціцького М. Драґан 1930 р. організував перевезення до Львова чудової дерев’яної церкви ХVIII ст. з с. Кривки, яка дала початок українському скансену.

22 жовтня 1933 р. у Львові трапилася подія, що викликала резонанс у всьому світі: український студент-націоналіст Микола Лемик застрелив працівника радянського консульства Майлова, який виявився високопоставленим чиновником спецслужб. Замах мав політичний характер: ОУН хотіла, таким чином, привернути світову увагу до жахливого голодомору в Радянській Україні, організованого владою, аби зламати українське селянство і змусити його підкоритися комуністичній диктатурі.

Микола Лемик походив із с. Сопова біля Золочева, з багатодітної селянської родини. Здобув гімназійну освіту й навчався на природничому ф-ті Львівського університету. Зі шкільних років був свідомим українцем, а студентом став членом ОУН. Провід ОУН свідомо обрав його виконавцем політичного замаху: Микола був розумним, кмітливим, гарним з виду, а головне – мав усього 18 років, тобто його не мали б засудити на смертну кару. Він мусив не загинути на місці замаху, а здатися поліції й виступити на суді з політичною промовою.

1 серпня в бібліотеці зібралася група колишніх депутатів міської й обласної рад – учасників державотворчих процесів 80-90-х років ХХ ст. Пан Олег Петрик, свого часу один із найактивніших діячів львівської «Клюмби», передав для подальшого експонування й використання у просвітницько-патріотичній роботі національний синьо-жовтий прапор, який майорів над обласною радою в 1990 р., поділився яскравими спогадами про обставини встановлення наших прапорів на Опері (як згадує пан Олег, найскладніше було потім зняти полотнище – через обледеніння, тому його страхував С. Герман), міській і обласній радах. Його розповідь доповнили власними міркуваннями й спогадами А. Левик, Р. Лопушанський, Я. Козак та інші учасники зустрічі. Також пан Олег передав для наших читачів дві книги своїх спогадів: «Моя боротьба» та «Мої дороги».