Ідея соборності генетично закладена в українців з давніх-давен. З часів феодального дроблення Київської Русі вона стала однією із запорук збереження нашої державності та національного усвідомлення. Саме Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців до об’єднання українських земель в єдину Україну. Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена IV Універсалом Української Центральної Ради. Над святковою синьо-жовтою Софійською площею у Києві 22 січня 1919 року лунало величне: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна – в одну велику Україну». Це державне свято стало символом єднання українських земель. І хоча державі тоді не вдалося повністю зберегти бажану єдність і незалежність, Акт Злуки УНР і ЗУНР став реальним втіленням споконвічної мрії українців про свою суверенну державу.

У великій читальній залі розгорнуто виставку «Невтомний працелюб на ниві української національної культури», яка присвячена 85-річчю від дня народження письменника і громадського діяча Левка Різника (1938-2021). Він – автор багатьох історичних романів та повістей, член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій.

На виставці експонуються найвідоміші його твори. Це ранні збірки оповідань і повістей: «Наріжний камінь» (1977), «Друге дихання» (1986), «На крутизні» (1988), «Усусуси на Лисоні» (2000), «Мамонт ожив» (2003); романи «Повінь» (1982), «Січовий батько» (1995), «Лідер» (1999), «Фактор Данила Вернади» (2003), «Фіолетові Кошенята» (2003) та ін. Представлено також романи-есеї останніх років, присвячені видатним постатям – «Самотність пророка» (2007) про Івана Франка, «Поет і Владика» (2008) про Івана Франка та Андрея Шептицького, «Доктор і професор» про Михайла Грушевського. За цю трилогію Левко Різник нагороджений премією «Українська книжка року». Увазі читачів пропонуються романи «В’язень Христа ради» (2015) і «Містерія непокори Патріарха Йосифа» (2017), а також останні книги автора – історичний роман-хроніка «Апостол правди» (2020) та повість-спогад «Форум Романа Лубківського» (2021).

Запрошуємо поціновувачів його творчості завітати на перегляд цієї виставки.

12 січня відзначається день українського політв’язня, який запроваджений на пропозицію В’ячеслава Чорновола у 1975 році. Ця дата вибрана невипадково, адже у січні 1972 р. прокотилася хвиля масових арештів української інтелігенції, серед яких Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Ірина Стасів-Калинець, В’ячеслав Чорновіл та багато інших. Їм інкримінували «антирадянську пропаганду і агітацію». Усі вони отримали 7 років ув’язнення та 5 років заслання.

У великій читальній залі бібліотеки відкрилася виставка до 85-ліття Василя Стуса.

Український поет-шістдесятник, дисидент і політв’язнень Василь Стус народився 6 січня 1938 р. у с. Рахнівка Вінницької обл. Через два роки його батьки, Семен Дем’янович та Ілина Яківна, переїхали до Сталіно (тепер – Донецьк), там він закінчив школу і педагогічний інститут. Вчителював, служив в армії, був літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». 1963 р. Василь вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України та переїхав до Києва. 4 вересня 1965 р. він взяв участь у протесті в київському кінотеатрі «Україна» проти репресій серед української інтелігенції. За це відразу ж був виключений з аспірантури. Так розпочався новий період його життя – дисидентський.