5 листопада виповнилося 100 років від дня народження відомого українського поета, публіциста й пісняра Миколи Петренка (1925-2020). Про його непростий життєвий шлях і творчі здобутки розповів 10 листопада історик і перекладач Іван СВАРНИК.

Микола Петренко прожив довге життя, багато пережив і залишив нащадкам перші вірші про Голодомор (його він пережив у рідній Лохвиці), чудові казки для дітей, численні пісні, серед яких класикою стала «Намалюй мені ніч», сценарії театральних вистав «Чарівне кресало», «Довбушів топірець», «Дві Іванки», десятки збірок поезій, нарисів, споминів, афоризмів.

Микола народився 1925 в козацькій Лохвиці на Полтавщині. Пишався своїм землеробським корінням і козацькою минувшиною свого краю. Писав про трудівників і для народу, в житті був прямолінійним правдолюбом, запальним і емоційним. Мав кохану дружину і двійко дітей. Йому дуже пощастило – він дожив до незалежності, коли, врешті, зміг писати все, що думав і відчував. Отож в останню третину свого життя, практично до останніх днів, видав більше, ніж за попередні десятиліття. А писати почав іще в студентські роки, навчаючись у Львівському університеті (1957 вийшла його перша поетична збірка «Дні юності»).

Ще підлітком Микола, якого забрали на примусові роботи до Німеччини, зазнав тяжкого випробовування концтабором (за втечу з Німеччини). Покарання відбував у Львові, в Янівському таборі. Далі потрапив у радянські табори, після звільнення подався на заробітки аж на Камчатку. 1951 повернувся до України, працював у Бродах у районній газеті, навчався журналістиці у Львівському університеті. Далі був редактором Львівської телестудії. Багато й талановито писав, його залюбки видавали, а 1960 став членом Спілки письменників. Вступив у партію і був добрим комуністом, який вірив у побудову світлого майбутнього. Та з огляду на характер постійно мав конфлікти з партійним керівництвом і радянською цензурою, яка пильно вишукували «крамолу» й підтекст у літературі. 1965, на ювілею Володимира Гжицького, який багато провів провів у сталінських таборах, сказав: «Мені було легше сидіти у фашистському концтаборі, бо я знав, що мене посадили вороги». Цю фразу керівництво розцінило як «націоналізм», його нові книжки зняли з плану. Тоді комуніст Петренко поскаржився у ЦК, і той став на його бік. Отож 1967 у Москві в російському перекладі вийшла його збірка «Майская алхимия». Зрозуміло, поета знову почали публікувати у Києві та Львові. А 1971 цензура знову побачила «націоналізм» у вірші «Нескорена фортеця» про українську пісню, на якій тримається дух нації. Петренкові оголосили догану. Переслідувань зазнали й інші письменники –Павличко, Іваничук, Федорів, Стельмах, Лучук. В табори пішли Калинці, Осадчий, Чорновіл. А 1975 за «націоналістичний» вірш «Бранка», де були рядки «Ми всі впадем на полі брані, / Ні, ми не в пелюшках помрем. / Тебе ж сьогодні на аркані / в татарський поженуть гарем», комуніста виключили з партії, вигнали з роботи. На той час він був кореспондентом «Літературної України» у Львові. Від того часу Микола вже офіційно ніде не працював, на життя заробляв пером як журналіст, сценарист, гуморист, пісняр. Залишив багату спадщину – кількадесят книг різного жанру, до двохсот пісень, п’єси, цікаві спомини «Лицарі пера і чарки» (2000), книгу притч «Самозапалення свічі» (2010). Його вважали одним із шістдесятників – тих, хто дбав про збереження нашого слова, пісні, мови в часи тоталітарного лихоліття.