Рівно 250 років тому, 15 вересня 1772 року, до Львова ввійшла австрійська армія. Так закінчився польський період історії нашого краю. Наступні 146 років – це не так уже й багато. Однак австрійський період відіграв винятково важливу роль в історії Польщі, а особливо України, для якої австрійська Галичина стала «українським П'ємонтом». Тож чому австрійці назвали нову провінцію Галичиною?

24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила незалежність України, яку затверджено на референдумі 1 грудня 1991 р. З того часу минув 31 рік. Міжвоєнна Польща існувала 21 рік. У польській історіографії дослідження міжвоєнного двадцятиліття – ціла індустрія; жоден інший період історії Польщі не обговорюється так інтенсивно, як цей. І цей феномен має своє пояснення: зміни, які сталися тоді в польському суспільстві, справді грандіозні. Сучасна Українська Держава існує довше, тому зміни, які відбулися в українському суспільстві, – значно більші; живемо в ІІІ тисячолітті, зрештою. Лихі дев’яності, Кравчук і Чорновіл, талони, купони, Кучма, гривня, рок і джаз, «Воплі Відоплясова», «Динамо» (Київ), глобалізація, Партія регіонів, БЮТ, «Наша Україна», стільниковий зв’язок, Помаранчева революція, інтернет, Євробачення, «Шахтар» (Донецьк), брати Клички, Євромайдан, Крим і Донбас, війна, Порошенко і Зеленський. І знову війна.

24 червня минуло 90 років від дня народження ОРЕСТА-НЕСТОРА МАЦЮКА (1932-1999) – українського історика-архівіста, видавця джерел, дослідника книгодрукування, історії паперу й фортифікацій. Орест народився у м. Трускавці в родині вчителя Ярослава Мацюка, замордованого більшовиками у червні 1941 р. Хлопчика виховували дід і баба, далі він навчався у Трускавці й Дрогобичі. Від 1949 працював колектором у Бориславській “Нафтогазрозвідці”. Згодом вступив до Львівського інституту фізкультури, звідки перевівся до Львівського сільськогосподарського інституту, економічний факультет якого закінчив 1956. Працював у Золочеві інструктором райкому комсомолу, економістом-плановиком, ентомологом. 1956 р. опублікував перші краєзнавчі розвідки, зокрема про Високий замок у Львові. 1960 переїхав до Львова на роботу в Історичному архіві (ЦДІА УРСР), де працював 39 років, аж до смерті. Спочатку боровся зі шкідниками паперу в лабораторії, потім був архіваріусом, молодшим науковим співробітником, старшим архівістом, завідував відділом, був заступником директора, врешті став директором установи.

За тиждень до початку війни Галицька видавнича спілка видала книгу, яку складно залічити до конкретного літературного жанру. «Сміх і сльози Івана Сварника», підготовані дітьми письменника, - це збірник кращих байок і гуморесок з 8 опублікованих у Львові й Києві збірок, непубліковані твори з архіву письменника, лірика з записників, епіграми. Поезія значною мірою не призначалася для друку й була реакцією громадянина й патріота на прикрі явища в національній освіті й культурі, на ідеологічний тиск партійних органів і цензури. Значну частину збірника складають спомини колег-письменників, друзів з середовища інтелігенції – Є. Дудара, А. Паламаренка, М. Олійника, О. Забужко, Б. Стельмаха, Л. Різника, Н. Мориквас, Н. Бічуї, А. Содомори й багатьох інших. Заключний блок – мемуари рідних – племінника, дітей, онуків. Книга містить багато десятків світлин з письменницького життя, родинних фото з батьківщини письменника – Лисогірки на Поділлі, зі Львова, де він навчався в університеті разом із своєю майбутньою дружиною Софією, з Луцька, де майбутній гуморист працював педагогом після закінчення університету, згодом знову зі Львова, де жив і працював у обласному книжково-журнальному видавництві (нині «Каменяр») та журналі «Жовтень» («Дзвін») разом з Р. Федорівом, Р. Іваничуком, М. Ільницьким, Ю. Ковалем та ін.

Нове видання буде корисним не лише для тих, хто займається літературними процесами в Україні ХХ ст., але й для всіх, кого цікавить розвиток культури в епоху тоталітаризму й національного відродження. Книга є доступною у фондах нашої бібліотеки та в усіх ОТГ Львівщини.