12 вересня, хоча насправді це треба було б робити сьогодні, 13 вересня, Львів відзначив 100-ліття свого уродженця, письменника-фантаста Станіслава ЛЕМА. Програма святкувань була насиченою і різноманітною: о 12.30 запрошені – письменники, перекладачі, літературознавці, видавці – пили какао (каву, воду) з міським головою на балконі-терасі його службового кабінета й обмінювалися думками про письменнника, нові книги, видавничі серії та багато іншого. Наприклад, про ідею перейменування площі Коліївщини на, скажімо, площу Сусідів. Чому? Не тому, що це первісна (історична) назва – ця площа мала назви «пляц Жидовскі», з 1871 – Векслярський (від «вексель» - боргове зобов’язання), а 1950 перейменована на Коліївщини – найбільшого селянсько-козацького повстання 1768 р., оспіваного Шевченком у «Гайдамаках». Мотив перейменування – назва образлива для «єврейської громади». Так, принаймні, вважають у міській раді.

Першим важливим кроком на шляху до незалежності було схвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року. Вона, хоч і не проголошувала незалежність, наголошувала на праві українського народу на суверенітет; зокрема, на праві підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами безпосередньо.

Тим часом в СРСР швидко набирали силу відцентрові тенденції, тому глава СРСР М.Горбачов ініціював підписання нового союзного договору. Як наслідок, 2 жовтня на площі Жовтневої революції (тепер – Майдан Незалежності) у Києві розпочалося голодування студентів, яке отримало назву “Революція на граніті”.

Кожен, хто проходить повз Галицький ринок, може зауважити певну зміну в прилеглій забудові: в колишньому палаці Більських (Бесядецьких), розміщеному за адресою пл. Галицька, 10 – тут до 2000 року містилася Обласна бібліотека – розібрали східне крило.

Як видно з банера, повішеного на воротах, ці дії кваліфікуються як «протиаварійні роботи» на пам’ятці національного значення. Логічним продовженням буде демонтаж західного крила, а тоді можна братися й за основну будівлю…

Ближче познайомитися з живописцем Любомиром Медведем мені випало 2000 року далеко від Львова. Тоді я перебував на науковій стипендії в канадських архівах, мав низку публічних лекцій про українські архіви, генеалогічні джерела й геральдику. На одну з таких лекцій прийшла група львівських митців, які під керівництвом професора Медведя розписували українську церкву в Едмонтоні. Після лекції ми тепло спілкувалися з земляками, вони гостили мене в себе. Ці розмови про українську культуру, мистецтво, традиції виявили нашу духовну спільність, показали, що Любомир Медвідь не лише самобутній митець, але й глибокий філософ, гуманіст, який вболіває за майбутнє не лише рідного народу, а й людства взагалі. В Канаді, де рівень добробуту тоді був значно вищим за український, проблеми втрати людиною духовності постали ще виразніше. Тема дегуманізації суспільства, яка хвилювала митця і в часи тоталітаризму, набрали нових відтінків у наш час стрімкого технічного прогресу.

80 років тому, 30 червня 1941 року, львівська радіостанція проголосила на весь світ, що у Львові відновлено Українську державу. Несподівано для учасників світової війни за Україну сама Україна заявила про своє право на державність. Акт 30 червня творили діти тих, хто програв війну за УНР та ЗУНР. Вони свідомо йшли до цього Акта протягом попереднього десятиліття, бо вся підготовка членів в ОУН була спрямована на виховання людей, готових у слушну хвилину утвердити Українську державу. І вони це спробували, навіть двічі, бо спочатку кинули, скільки могли, сили на підтримку Карпатської України. Історія дала їм слушну хвилину, вони скористалися нею.