Організація української нації «Держава», Українське національне середовище, Українське лікарське товариство у Львові та відділ україніки ЛОУНБ провели круглий стіл «Писемність в історії української цивілізації». У вступному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич висловив такі проблемні питання українців:

- усвідомлення мови даної нам Богом як священної;

- навернення українців до мови предків є наверненням до Бога;

- визнання своєрідних форм української мови є визначальним у творенні нашої національної ідентичності;

- оборона історії української цивілізації – історії української писемності і державності від ідеологем греків і московитів про пізні початки писемності від Кирила і Мефодія та про єдину давньоруську мову.

6 листопада в читальній залі точилася цікава бесіда про чоловіка, який і досі стоїть між Королівським арсеналом і Успенською церквою. А колись жив на Краківській (нині цей дім не існує), друкував у Львові книги й помер у шпиталі Онуфріївського монастиря. Йдеться про Івана Федоровича, людину великих талантів і глибоких пристрастей. До Львова він приїхав з білоруського Заблудова, де працював у друкарні гетьмана Григорія Ходкевича. А туди перебрався з Москви, де очолював царську друкарню Івана Грозного.

Для нас Федорович (саме так він підписував книги, видані в Білорусі точніше в Великому Литовському князівстві й на наших землях) є видатним культурним діячем, письменником і просвітянином. Найважливішим з усього, що він друкував, був «Буквар» 1574 р., перший український шкільний підручник. Його вперше знайшли щойно 1954 р. в Бібліотеці Конгресу США. Згодом ще один примірник виявили в Лондоні. Мабуть, це найдорожча книга у світі.

Вчора у камерній атмосфері розмовляли про книгу львівської письменниці Роксолани Жаркової "Біжи, Еврідіко!" (оповідання, новели, образки).

Дізналися про клубок сюжетів про родинну пам'ять і жагу до життя, сумні діагнози і вічне існування, розчарованих музикантів та розгублених художників, двох знаних письменниць й одну дивакувату офіціантку, вмираючу акторку, торговця рибою, натхненну дівчинку-танцівницю і старенького продавця бурштинових прикрас на одній із вуличок Ґданська...

Герої та героїні цих історій долають власні траєкторії руху, живуть у своїх крихітних тілах, носять у них свої притишені болі, особисті драми, дитячі страхи і дорослі втрати.

1 листопада, в річницю Листопадового чину, в головній читальній залі відбувся круглий стіл істориків (М. Литвин, І. Сварник, І. Чорновол) про уроки галицької державо творчості. Іван Сварник наголосив на потребі вивчати й популяризувати значення подій 1918 р., згадав про будівлі у Львові, пов’язані з галицькою революцією, пам’ятні таблиці і 2 пам’ятники, споруджені до 100-ліття ЗУНР. На його думку варто було б мати й пам’ятники Д. Вітовському, К. Левицькому і Є. Петрушевичу.

Микола Литвин нагадав хронологію подій, пов’язаних з боротьбою за державність і сказав, що ця боротьба сягає, певно, початків діяльності «Просвіти» (І. Сварник зауважив, що мабуть 1848 року) в Галичині, далі продовжилася через «Сокіл», «Січі», врешті УСС. Розповідаючи про урядові структури, насамперед Українську Національну Раду, історик підкреслив, що українська інтелігенція взяла якнайактивнішу участь у Листопадових подіях і подальшому будівництві структур як ЗУНР, так і місцевих органів влади. Серед них педагог Д. Вітовський, шкільний інспектор О. Попович, юристи К. Левицький і А. Чайковський, Т. Окуневський, маляр Л. Ґец, письменник М. Голубець, історик С. Томашівський та ін. Мабуть, найвищим проявом державотворчості було створення конституції (проект), добрі закони про освіту, землю та ін. Вдало функціонувала армія – на засадах мобілізації, а не добровільно, як це було в момент безпосередньо Листопадового чину. Окремо вчений підкреслив негативне ставлення Европи до ЗУНР і підтримку Польщі, що відіграло вирішальну роль у подальших подіях.