Кафедра графіки та мистецтва книги Інституту поліграфії та медійних технологій Національного університету «Львівська політехніка» та відділ україніки ЛОУНБ організували і провели презентацію наукових досліджень Павла Салевича «Міфологічна система «Слова о полку Ігоревім».

Вступне слово про автора наукових досліджень і його монографію подав старший викладач кафедри графіки та мистецтва книги Федір Лукавий.

Павло Салевич розпочав презентацію із короткої інформації про давньоукраїнську пам’ятку «Слово о полку Ігоревім», завершивши її мовою про те, що, на жаль, за понад 237 років учені досліджували «Слово» довільно, тому спромоглися на невідповідне розуміння давньоукраїнської пам’ятки як світсько-реалістичної та двовірної. Таке незадовільне вивчення «Слова» засвідчило найважливішу проблему учених — їхнє нерозуміння природи пам’ятки.

До Дня української писемності та мови відділ україніки провів презентацію наукової монографії Павла Салевича «Міфологічна система «Слова о полку Ігоревім», зокрема, зупинившись на питаннях «Мови, традиції, мислення та світогляду автора «Слова о полку Ігоревім».

Відомий дослідник давньої української літератури, директор «Центру наукових досліджень давньої української літератури “Інститут Слова”», поет Павло Салевич поділився такими відповідями на поставлені питання.

Мова «Слова» — магічна, сакральна, ритуальна, побудована на міфопоетичному світовідчутті — кожне слово має не лише смисл, а й сакральну силу. Автор не лише описує, а творить реальність словом, як це робили жерці. Мова автора надзвичайно символічна і багатозначна: може означати і предмет, і міфологічну сутність. У мові автора все живе. Через неї автор відтворює відображення народної віри, у якій немає «мертвих» речей.

Традиція автора — міфоепічна: наслідування давньоукраїнських сакральних зразків первоначал і первопричин, начал і кінців, ритуалів і жертвоприношень. Автор вбудовує і прилучає власну пісню до вже сформованої давньоукраїнської міфоепічної традиції.

27 жовтня усі бажаючі могли послухати лекцію історика Івана СВАРНИКА про складні перипетії з самоназвою нашого народу, які, до певної міри, продовжуються й досі: у світі проживають невеликі спільноти наших земляків, які вважають себе не українцями, а русинами.

Походження терміну «русь» не дуже прозоре. Між філологами й нині тривають дискусії про його провеніенцію. Значна частина мовознавців уважають його скандинавським. Як аргумент наводять термін «руотсі», яким фіни звуть шведів. Руси виступають у арабських, візантійських та ін.. джерелах з 5 ст. Це ватаги купців, мореплавців, піратів – рухливих і войовничих мандрівників з півночі, які підкоряли різні країни й ставили на їх чолі своїх вождів. Їх називали норманами, вікінгами й «руссю». На поч. 18 ст. цар Петро І запросив у Московію німців Бауера і Шлецера, які обґрунтували теорію ІІІ Риму, перейменували Московію на Россію й виклали «норманську» теорію походження Русі, за якою саме останні створили в нас державу. При цьому забули потужне об’єднання антів, київські князі Аскольд і Дір. Звісно, варяги справили вплив на Київську Русь, зокрема на формування агресивної зовнішньої політики. Однак основним державотворчим елементом держави були слов’яни – поляни, деревляни, хорвати та ін. З часом терміном «русь» окреслювали загал населення держави, яка простягалася від Балтики до Дунаю. Монголо-татари зруйнували Київську Русь, але її традиції продовжила Галицько-Волинська держава, яка використовувала ту ж назву «Русь». Жителі обох держав звали себе русичами чи русинами. У 15-16 ст. «руссю» називали себе всі православні Великого Литовського князівства. В Галичині, Закарпатті й Буковині ця самоназва українців побутувала до поч. ХХ ст. У Російській імперії, створеній 1721 р., московити почали звати себе «русскими».